Небезпечна краса: косметика XIX століття, що вбивала
Смертельна краса: Небезпечні компоненти косметики XIX століття
Прагнення до краси було притаманне жінкам у всі часи. Вони завжди шукали способи доглядати за собою, використовуючи доступні методи. Проте, у XIX столітті спроби відповідати тогочасним стандартам краси часто призводили до використання вкрай небезпечних компонентів у складі косметичних засобів, що становили загрозу для здоров'я і навіть життя.
Чим фарбувалися жінки у XIX столітті: шокуючий склад косметики
Історія використання косметики сягає глибокої давнини, понад 5000 років тому, починаючись зі стародавніх єгиптян. Тому може здатися дивним, що у XIX столітті, після тисячоліть розвитку цивілізацій, жінки все ще експериментували з вкрай шкідливими речовинами. Незважаючи на значний прогрес, брак наукових знань та необізнаність призводили до регулярного використання компонентів, які сьогодні ми зберігаємо б під суворим контролем у лабораторіях, а не наносили на обличчя.
Миш'як: для сяючої білизни та рум'янцю
За даними видання History Extra, лікар і дослідник Йоганн Якоб фон Чуді ще у 1851 році опублікував розповідь про мешканців Штирії (південний схід Австрії), які регулярно вживали білу миш'яку. Вони стверджували, що миш'як збільшує витривалість, надає енергії, покращує колір обличчя, викликає рум'янець на щоках і сяйво в очах, роблячи людей красивішими.
Попри численні попередження про те, що надмірне та тривале використання миш'яку може викликати подразнення або навіть призвести до смерті, його популярність зростала. Миш'як дійсно давав короткочасний позитивний ефект на колір обличчя, оскільки розширював капіляри, створюючи тимчасовий ефект легкого рум'янцю.
Побачивши цю тенденцію, компанії почали пропонувати косметику на основі миш'яку. До середини 1890-х років споживачі могли придбати кремові пластинки або карамель з цим сумнівним інгредієнтом. Миш'як також використовувався у пудрі для досягнення бажаної сяючої білизни шкіри. Хоча його популярність знизилася після Першої світової війни, мило з миш'яком продавалося аж до 1930-х років.
Радій: блиск, що приховував небезпеку
На початку XX століття, після відкриття радію подружжям Кюрі, цей радіоактивний елемент викликав хвилю експериментів. У 1911 році Гелен Кавендіш, впливова особа лондонських світських салонів, випустила лінійку продуктів з радієм, яка миттєво стала хітом. Вчені, лікарі та підприємці намагалися зрозуміти складні властивості радіоактивних елементів.
З'явилася навіть "теорія м'якої радієвої терапії", прихильники якої вірили, що мікроскопічні дози радію викликають стрес в організмі, що, своєю чергою, запускає ланцюжок психологічних реакцій, які діють як потужний метаболічний каталізатор. Це нібито покращувало рухливість суглобів, зміцнювало імунну систему та викликало багато інших позитивних змін.
Перша косметика від Гелен Кавендіш включала шампуні, засоби для росту волосся та креми для обличчя з радієвою водою. Хоча нині небезпека радію добре вивчена, History Extra зазначає, що доказів значної шкоди від тієї косметики мало, оскільки кількість активного компонента була мізерно малою.
Ртуть: від ліків до "ідеальної краси"
Ртуть здавна застосовувалася для лікування шкірних захворювань. У XIV столітті її додавали до тваринного жиру для створення густого крему, який наносили на шкіру хворим на псоріаз і проказу. Кілька століть потому, у книзі Ханни Вуллі 1675 року, був опублікований рецепт "для здобуття краси", що пропонував змішувати сублімат і ртуть, а потім наносити на шкіру.
Солі ртуті, що розчиняються у воді або спирті, були простішими у використанні. Вони лягли в основу ліків, таких як каломель, що застосовувався для лікування малярії та жовтої лихоманки, а також косметичних продуктів. Прикладом є "Східний крем" доктора Т. Фелікса Гуро (випущений у 1880-х роках), який обіцяв лікувати "будь-які недоліки краси". Завдяки тому, що стандарти краси XIX століття були вкрай важливими для жінок, маркетингова кампанія цього крему була успішною.
Проте головна проблема ртуті полягає в її здатності накопичуватися в організмі. Чим більше її вживати, тим сильніший її вплив. Вона швидко поширюється по тканинах, розхитує зуби, викликає виразки шлунка, пошкоджує нервову систему і, зрештою, призводить до смерті.
Лише у 1936 році хлорид ртуті був остаточно вилучений з крему Гуро. Каломель був виключений з Британської фармакопеї лише у 1950-х роках, коли були відкриті ефективніші методи лікування хвороб, а смертельна небезпека ртуті отримала беззаперечні підтвердження.
Кантаридин: отрута для росту волосся
Жук-наривник виділяє отруйну речовину — кантаридин, яка викликає набряк при контакті зі шкірою. Історично його, відомого як "іспанська муха", використовували як афродизіак, оскільки в невеликих кількостях його виділення викликали алергічну реакцію та запалення статевих органів.
Препарати з кантаридином застосовувалися тисячоліттями. Гіппократ писав про їхню здатність допомагати при набряках, спричинених затримкою рідини. Пацієнтів з виразками, гемороєм та шкірними захворюваннями також лікували ліками з подрібнених тіл цих комах. Незважаючи на те, що кантаридин викликає неприємні пухирі, нудоту та утруднення ковтання, він увійшов до складу кількох відомих тоніків для волосся у XIX столітті.
Наприклад, подрібнений порошок жука, шавлія, сіль, хінін та спирт входили до складу засобів для відновлення волосся Moscano, винайдених Мартою Матильдою Харпер. Існувало припущення, що токсична реакція від кантаридину стимулює ріст волосся, покращує кровопостачання та "перезапускає" волосяні фолікули.
Бензин: небезпечний "сухий" шампунь
Уявити бензин у складі косметики XIX століття досить складно, проте він використовувався як сухий шампунь для видалення бруду та пилу з волосся. Перукарні, які до 1920-х років часто не мали доступу до проточної гарячої та холодної води, покладалися на такі засоби для "сухого" миття волосся клієнтів.
Однак застосування цих лосьйонів із подальшим витиранням рушником іноді призводило до фатальних наслідків. History Extra наводить приклад: у липні 1897 року жінка на ім'я Фанні Самуельсон загинула, коли її волосся загорілося під час миття бензином у фешенебельному салоні. Розслідування показало, що бензин був настільки нестабільний, що тертя від простого розтирання просоченого бензином волосся виявилося достатнім для загоряння.
Ще однією небезпечною альтернативою бензину був тетрахлорметан — токсична органічна сполука, яка діяла на організм як хлороформ. У високих концентраціях вона могла вражати центральну нервову систему і призводити до смерті.
Рентгенівські промені: "сучасна" епіляція з фатальними наслідками
На початку 1900-х років рентгенівські промені стали останньою модою. Оскільки Вільгельм Рентген не запатентував свій метод, люди почали створювати власні апарати, для яких потрібні були лише електронно-променева трубка та джерело живлення.
Медичні експериментатори, які використовували рентген для лікування шкірних захворювань і пухлин, помітили цікавий побічний ефект: у пацієнтів часто випадало волосся в місцях, куди були спрямовані промені. Хоча неофіційні експерименти з рентгенівськими апаратами в косметології почалися наприкінці XIX століття, ця тенденція набула величезної популярності лише у 1920-х роках.
Одним із провідних постачальників таких апаратів був Інститут Тріхо. Система була проста: клієнта розміщували перед великою скринькою з червоного дерева з невеликим віконцем, вмикали вимикач і встановлювали таймер на кілька хвилин (зазвичай близько трьох). Процедуру повторювали до шести разів.
Рентгенівська епіляція мала значні переваги порівняно з тодішніми альтернативами: вона була відносно безболісною, зручною, абсолютно без запаху (що було великою перевагою) і мала п'ятирічну гарантію. Її рекламували як чистий, "сучасний" метод.
На жаль, якщо оператор апарату був недостатньо підготовлений, після процедури у клієнта могли залишитися сильні опіки та інші ушкодження шкіри. Дослідження, проведені майже через 30 років після піку цієї практики, також виявили, що у жінок, які в молодості відвідували фахівців з рентгенівської косметології, згодом виявлялися пухлини, некротичні виразки, метастази в легенях та пахвових лімфатичних вузлах.
