Чому Путін не може зупинити війну в Україні

Чому Путін не може зупинити війну: пастка без виходу

У травні 1944 року в Парижі відбулася прем'єра одноактної п'єси Жана-Поля Сартра "Виходу немає" – екзистенційної драми про пекло незавершеності. Тоді Друга світова війна наближалася до свого п'ятого року. У творі троє померлих, замкнені у вітальні пекла, стикаються з наслідками своїх життєвих виборів, від яких уже не втекти.

Чи змогла б російська влада сьогодні поставити цю п'єсу в Москві? І як би її сприйняли Володимир Путін та пересічні росіяни через чотири роки після початку "спеціальної військової операції" в Україні? Про це розмірковує директор Інституту Кеннана Майкл Кіммідж, автор книги "Зіткнення: витоки війни в Україні та нова глобальна нестабільність", у матеріалі для The New York Times.

Росія в пастці власної війни

З моменту повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році путінізм перетворився на систему, яка здається стабільною, але насправді є пасткою для всіх її учасників. Путін підпорядкував державу та суспільство війні, яка поступово виснажує ресурси Росії, руйнує її економіку та забирає життя молоді.

Ілюзія стабільності

На перший погляд, Путіну вдалося уникнути катастрофи. Він знайшов способи фінансувати війну, запобігаючи економічному колапсу, і продовжує залучати новобранців до армії – переважно за рахунок великих грошових виплат. Росія не опинилася в ізоляції: вона активно взаємодіє з багатьма країнами світу на дипломатичному та економічному рівнях.

Хоча останнім часом зростає внутрішнє невдоволення – громадяни відчувають себе біднішими, менш захищеними від війни та стикаються з обмеженнями в інтернеті – Путін зберігає повний контроль над ситуацією.

Однак затягування війни не означає перемогу. Російська армія ледве досягає успіхів на фронті, а у Путіна залишається дедалі менше інструментів для зміни ситуації. Примусова мобілізація могла б дати тимчасову перевагу, але вона викликала б масове обурення серед росіян. Застосування ядерної зброї – катастрофічний варіант, який не гарантує перемогу, але ризикує спровокувати жорстку відповідь Заходу чи втрату підтримки Китаю.

Чому Путін не може просто зупинитись

Якби Росія погодилася на перемир'я за поточною лінією фронту, Путіну практично не було б чим похвалитися – лише вузькою смугою території на півдні України. Це стало б ударом по його амбіціях і визнанням того, що тисячі життів були змарновані даремно.

Як політик, який звик виживати за будь-яких обставин, Путін розуміє: така угода підірвала б його авторитет серед росіян, які втратили рідних. Його стратегічні прорахунки та гординя перетворилися б на політичну проблему всередині країни.

Путін загнав себе в глухий кут. Але він також обтяжив увесь путінізм – якщо той переживе його правління – тягарем цієї війни. Будь-який наступний лідер Росії не зможе просто спостерігати, як озброєна Україна інтегрується в західні структури безпеки, а Європа нарощує військову міць.

Чому росіяни не можуть звільнитися від путінізму

Якщо у Путіна немає виходу з війни, то у простих росіян поки що немає виходу з путінізму. Останні прояви інакомислення в Росії часто трактують як ознаку опору, але насправді вони відображають розчарування тим, що ця система, попри всі провали, здається вічною.

Сьогодні Путін не стикається ні з масовим антивоєнним рухом, ні з організованою опозицією. Він може придушувати протести на власний розсуд. Навіть повсякденне життя в Росії означає підтримку системи, яка веде війну та здійснює репресії. Більшість росіян так чи інакше працюють на державу – приватний сектор повністю підконтрольний уряду – і при цьому не мають жодного впливу на його політику.

Чому зміни неможливі

Колективний вихід із цієї системи наразі неможливий ні психологічно, ні політично. У Росії немає ні лідерів, ні інституцій, здатних усунути Путіна. Немає й зрозумілого шляху до припинення його правління або заміни його чимось кращим.

Тому протести, як-от обурення через уповільнення інтернету, залишаються локальними та легко придушуються – їм просто нікуди розвиватися.

Теоретики революцій XVIII–XIX століть наголошували: зміни починаються тоді, коли люди вірять у можливість кращого майбутнього. Саме це стало каталізатором революцій 1989 року в Східній Європі після обіцянок Горбачова про гласність і перебудову.

Путін ретельно стежить за тим, щоб очікування росіян залишалися низькими. Замість обіцянок процвітання та відкритості – байдужість до диктатури та вічних воєн. Ця нестабільна рівновага не може тривати вічно.

Спочатку Путін обіцяв росіянам стабільність і підвищення рівня життя після хаосу 1990-х. Але з часом він перетворився на автократа, який виявився посереднім керівником: погано керував економікою, спровокував регіональний хаос і підірвав добробут громадян. Кожен удар України по російській території лише поглиблює ці проблеми.

"Шлях до компетентного керівництва Росії тепер вимагає демонтажу путінізму. І чим менш легітимною та ефективною стає нинішня система, тим запеклішою буде боротьба за владу після Путіна. Його відхід може зруйнувати ту стабільність, яку він намагався створити за понад 20 років правління", – підсумовує Кіммідж.