Людина, яка завжди слухає: чому їй ніхто не допомагає

Людина, яка завжди відповідає на дзвінок: чому вона ніколи не просить про допомогу

Є люди, до яких усі звертаються у скрутну хвилину. Вони завжди на зв’язку, готові вислухати, підтримати та допомогти. Але чи замислювалися ви, що відчуває сама така людина?

Зазвичай вона не ділиться власними переживаннями. Навіть якщо в неї важкий день, вона не зізнається в цьому. У її голові може промайнути думка: «А кому б я зателефонувала, якби це сталося зі мною?» — але вона швидко зникає, не залишаючи сліду.

«У звичайний день з цим нічого не вдієш, і їм треба повертатися до своїх справ. Але ця думка спадає на думку вже роками, і вони почали її помічати. Вони — перші, кому дзвонять, коли щось іде не так. Уявіть: друг переживає розлучення, гортає контакти й зупиняється на вашому імені. Ви слухаєте, підтримуєте, але самі ніколи не говорите про свої проблеми», — зазначають психологи.

Такі стосунки мають односторонній характер. Одна сторона ділиться своїм життям, інша — лише слухає. Близькість існує, але лише в одному напрямку. Друг відчуває підтримку, а «слухач» залишається наодинці зі своїми думками.

«Ці стосунки мають певну форму, і ця форма ставить їх у роль слухача, з якої вони не знають, як вийти. Друг відчуває близькість, бо багато розповідає. Вони ж не відчувають такої ж близькості, бо нічого про себе не говорять. І коли вони помічають цю асиметрію, ситуація триває вже десять років. Змінити її — все одно що попросити друга навчитися зовсім новому способу дружби», — пояснюють експерти.

Звідки береться така модель поведінки?

Більшість людей не стають «вічними слухачами» у дорослому віці. Ця роль формується ще в дитинстві. Зазвичай у родині відбувається одне з двох:

• Батьки потребували емоційної підтримки, і дитина несвідомо взяла на себе роль опікуна;
• У сім’ї було негласне правило, що хтось із дітей має бути «стабільним», і саме цю дитину «призначали» на цю роль.

Психологи називають це явище парентифікацією — ситуацією, коли дитина перебирає на себе дорослі обов’язки, часто непомітно для оточення.

У дорослому житті така людина стає тим другом, який завжди вислухає, колегою, який бере на себе розчарування інших, партнером, який відчуває настрій у кімнаті й підлаштовується під нього.

Але за цією зовнішньою стійкістю ховається самотність. Адже ніхто не питає, як у неї справи, і не чекає відповіді. Ніхто не дзвонить, щоб просто запитати: «Як ти?»

«Вони подарували це десяткам людей. Але самі ніколи не отримали такого у відповідь. Дзвінок, на який вони чекають, так і не надходить», — резюмує видання.