Україна не зобов'язана постійно вибачатися перед Польщею
Чи справді Україна має нескінченно вибачатися перед Польщею?
Риторика частини польських політиків щодо України дедалі більше нагадує мову Дональда Трампа минулих років: українці недостатньо вдячні. Більше того — вони мають постійно вибачатися за "історичні помилки". Але чи дійсно це обов’язок Києва?
У Європі навряд чи знайдеться країна, яка ніколи не мала суперечок із сусідами. Проте цивілізовані держави відрізняються саме тим, що намагаються розв’язувати конфлікти не російськими методами, а через діалог. Однак під час гострих виборчих кампаній на поверхню часто виринають старі образи, а електорат підживлюють мріями про "велич" нації. Це дозволяє уникнути пояснення справжніх причин сучасних проблем і непопулярних реформ, замість чого пропонується просте "пояснення" — хто є "ворогом".
Саме за таким сценарієм зараз діє частина польського політикуму, готуючись до парламентських виборів у 2027 році. На перший план виходять "історичні" претензії до України.
Дивна "забудькуватість" Варшави
Головну роль у цьому грає президент Польщі Кароль Навроцький, який висуває ультимативні вимоги щодо задоволення інтересів Варшави в історичних суперечках як умову для повноцінного партнерства. Яскравий приклад — обурення польських еліт рішенням України присвоїти одному з військових підрозділів ЗСУ ім’я "Героїв УПА". Якщо Україна не піддасться тиску, Навроцький ініціював розгляд питання про позбавлення президента Володимира Зеленського найвищої державної нагороди Польщі — Ордена Білого Орла.
При цьому дивно, що польський політикум обурюється трагічними подіями на Волині, але водночас закриває очі на Катинь і Смоленську трагедію.
Також викликає подив, що, плануючи забрати Орден Білого Орла у Зеленського, польські політики не звертають уваги на те, що цим орденом у різні часи нагороджували російську імператрицю Катерину ІІ чи італійського диктатора Беніто Муссоліні. Серед сучасних кавалерів ордена — проросійський екс-президент Чехії Мілош Земан та колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер, якого Кремль намагається представити як посередника у мирних переговорах.
Крім того, згадуючи УПА і Степана Бандеру (наприклад, польське місто Кельце вимагало перейменувати вулицю Бандери у Вінниці, щоб не їздили автобуси, списані в Польщі для передачі Україні), польські політики забувають про дії Армії Крайової, ідеолога Романа Дмовського, який вважав українців "незрілим етнічним матеріалом", чи про Юзефа Пілсудського — організатора кривавої пацифікації Галичини та створення концтаборів для українців.
Історія як інструмент шантажу
Вимоги до України постійно "вибачатися" за минуле перекреслюють усі спільні напрацювання двох країн щодо вшанування пам’яті невинних жертв. Адже ще на початку 2000-х, у 60-ті роковини трагедії на Волині, президенти України та Польщі підписали спільну заяву про примирення. А у 2023 році аналогічне послання підписали церковні ієрархи обох країн після спільної служби "Прощення і примирення".
Формула "прощаємо і просимо пробачення" є однаковою і для Києва, і для Варшави. Проте зараз офіційна Варшава девальвує ці домовленості, роблячи вигляд, ніби вони були лише формальністю.
"Раніше і в Україні, і в Польщі була підтримка історичного примирення. Тоді великий авторитет мали польські інтелектуали та колишні учасники демократичного руху, які виступали за діалог між народами. Але ситуація змінилася, — зазначає керівник Центру досліджень проблем громадянського суспільства Віталій Кулик. — У польському суспільстві вже немає сильного запиту на примирення. При цьому історія залишається зброєю".
"Таке одностороннє бачення полягає в тому, що Польща, можливо, і хотіла б конфліктувати з іншими країнами, але не має можливостей довести свої претензії до логічного завершення, — вважає політолог Ігор Рейтерович. — Наприклад, нещодавно Варшава висувала претензії Берліну щодо репарацій. Німеччина чітко відповіла, що це питання закрите, і на цьому все скінчилося. У Польщі немає механізмів тиску на Німеччину. Натомість слабшу позицію України через війну та перспективу вступу до ЄС використовувати легше".
Якщо домовленості двадцятирічної давнини нічого не варті, чи дотримуватиметься Варшава нових декларацій? Особливо коли вона втрачає потенційне лідерство у Східній Європі.
Страх конкуренції
З одного боку, польська сторона дедалі частіше натякає, що подальша інтеграція України до ЄС та НАТО залежатиме від розв’язання двосторонніх суперечок. Офіційно прем’єр-міністр Дональд Туск запевняє, що Польща не блокуватиме початок переговорів про вступ України до Євросоюзу, але наголошує, що це не буде легким процесом: "Польща не блокуватиме переговори, але не буде жодних пільг. Ми підтримуватимемо Україну на європейському шляху на умовах, які будуть європейськими, безпечними та вигідними для Польщі".
З іншого боку, Варшава ображається, коли Україна проводить переговори з лідерами Франції, Німеччини чи Великої Британії без її участі. Польща заявила, що не вважатиме для себе обов’язковими домовленості, ухвалені без її участі.
"Я мав розмову з канцлером Олафом Шольцом, який пояснив мотиви та деталі переговорів у Лондоні. Я сказав, що з точки зору Польщі ми не будемо поважати жодних угод, у яких не беремо участі. Польща є необхідною ланкою для серйозних дискусій щодо майбутнього України та регіону", — заявив Туск.
Однак такі дії лише послаблюють Європу і грають на руку Росії, яка прагне розхитати європейську єдність.
"Для роздмухування цих тем ворожі сили проводять інформаційні операції, агентурні дії та політичні втручання, — зазначає дипломат Валерій Чалий. — Особливо це актуально, якщо в двосторонніх відносинах є складні історичні питання".
За його словами, у формулі миру для України знову можуть з’явитися тези про "постійний нейтралітет" та обмеження суверенного права обирати власну модель безпеки — ініціативи, які просуває Росія.
"Якщо почуєте слова про "нейтралітет", "позаблоковість" чи "постійно нейтральну країну", знайте: це працює ворог", — наголошує Чалий.
Чи існує вихід з історичного глухого кута?
Сподіватися, що польський політикум припинить спекулювати на історичних темах, марно.
"Цю тему вони зробили частиною своєї публічної політики. Вона вже перейшла з внутрішньополітичного дискурсу на зовнішньополітичний, — пояснює Ігор Рейтерович. — З одного боку, це дозволяє мобілізувати населення під час виборчих кампаній. З іншого — стає інструментом тиску на Україну для задоволення власних зовнішньополітичних амбіцій, які іноді нагадують неоімперські".
Однак, за його словами, така політика заганяє Польщу в глухий кут: "Якщо вони почнуть піднімати історичні питання в контексті євроінтеграції України, ЄС відреагує негативно, адже там такі теми — табу. Не можна виносити давні суперечки в сучасну політику".
У цьому контексті українська дипломатія діє правильніше, реагуючи стримано.
"Напівігнорування польських історичних заяв — оптимальна стратегія на цьому етапі. Не піддаватися на вимоги та не робити гучних заяв у відповідь — це правильний шлях, — вважає історик та військовослужбовець Сергій Громенко. — Жодні польсько-українські дебати на історичні теми не мають сенсу, доки ми не виграємо цю війну або РФ не вторгнеться в Польщу".
За його словами, найкраща стратегія для України — інтенсивно розвивати економічне співробітництво з Польщею та ігнорувати істеричні заяви на історичні теми. За конкретні дії має бути жорстка відповідь, а за порожні слова — байдужість.
